RSS
 

Праздники Украины

Наша кнопка

Офіційний сайт редакції газети Срібнянщина
Головна » Файли » Історія району

Наші видатні земляки: Дмитро Соловей
17.10.2011, 9:24 PM
Не так давно ми з науковцем з Полтавщини Олександром Юренком підготували до видання три праці Солов’я, присвячені голодомору в Україні («Стежками на Голготу», «Українське село в роках 1931—1933», «Голод у системі колоніяльного панування ЦК КПСС в Україні (до 40-літнього ювілею КП(б)У і 25-ї річниці голоду 1932—1933 рр. в Україні)». Книжку ми назвали «Сказати правду», і вона вийшла друком цього року у Полтаві.

Коли ми лише почали обговорювати саму ідею перевидання, я висловив сумнів, чи не застаріли ті праці, чи не будуть вони відгонити порохом рефлексій і емоцій з емігрантської далечі, у якій автору довелося жити? Чи не підважить концепції цих праць те, що написано про голодомор останніми роками і насамперед в Україні? Прочитавши ще раз уважно (читані раніше, але давно) тексти, я переборов ті сумніви. Цьому сприяло і те, що ми вирішили додати до текстів невеличку добірку документів. Ось тоді і з’ясувалося, що ключові твердження і висновки Солов’я перевіряються архівними джерелами. Одначе спочатку — про автора.

Дмитро Федорович Соловей народився 23 жовтня (за старим стилем) 1888 року у містечку Срібному Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині це Чернігівська область) і був наймолодшим у багатодітній родині. Один із його братів, Іван, який був підприємцем, переїхавши на Далекий Схід, покликав до себе родичів. Поїхав з ними туди й 10-річний Дмитро, але ненадовго. З початком російсько-японської війни він опинився в Сумах, де продовжив навчання в гімназії. У 1907 році невеличка група учнів, серед них був і Соловей, заснувала український гурток. Він охоплював дві місцеві гімназії та реальне училище і мав просвітницький характер.

1909 року Соловей вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. Невдовзі він став членом Харківської Української Студентської Громади. За словами Олександра Юренка, в цьому студентському товаристві Соловей та невелика група його однодумців були «найрадикальнішими політично й тому стояли дещо осібно від решти громадівців. Хоча Дмитро Соловей ніколи не був заполітизованою, висловлюючись по-сучасному, особистістю, особливо ж у вузькоприкладному значенні цього терміну. Впродовж усього життя він сам віднаходив межу між громадською та партійною діяльністю й жодного разу не перейшов її, за всіх обставин залишаючись позапартійним. Це відповідало його світогляду, вподобанням, ментальності й, зрештою, характеру».

Це дуже суттєве зауваження, яке має пряме відношення до теми нашої розмови. Та воно не означає, що Солов’я можна вважати стовідсотково аполітичною особою. Світоглядно він був близький до ідей Михайла Драгоманова, його приваблювали ідеали соціальної справедливості (хто не захоплювався ними з мислячих людей його покоління?), але його найвищим політичним ідеалом була вільна Україна. Як згадував сам Соловей, він і невелика група його найближчих товаришів «стояли на тій позиції, що здобути можливості для вільного культурно-національного розвитку можна лише при цілковитій зміні політичного режиму в Росії. Добитися ж цієї зміни можна тільки шляхом революційним, залучивши до боротьби основну масу народу — мільйони селянства. Але селянство на 80% неписьменне, у величезній більшості живе злиденно. Значить, зворухнути його, штовхнути на боротьбу можна не так гаслами національного, як соціального звільнення. Звідси наша зацікавленість політичними та соціальними проблемами, захоплення творами М.Драгоманова, книжками Кропоткіна («Записки революціонера»), Степняка-Кравчинського («Революційна Росія»), Туна («Історія революційного руху в Росії»), Туган-Барановського тощо».

Ця зацікавленість завершилася першим арештом у 1914 році за участь в організації заборонених владою демонстрацій, присвячених столітньому ювілеєві Тараса Шевченка. Солов’я було вислано до Полтави. На початку 1915 року він влаштувався до статистичного відділу уповноваженого у справі постачання продуктів до армії по Полтавській губернії. Тут він був співзасновником української молодіжної соціалістичної організації — Юнацької Спілки, що мала досить велику мережу гуртків, а також видавництво. Поліційні переслідування Юнацької Спілки (розгром її гуртка у Миргородській художній школі 1915 року, внаслідок чого до в’язниці потрапили його учасники, арешт у Харкові на початку 1916-го більшості членів виконкому) послабили організацію. Її головний осідок перенесли до Полтави, де спілка проіснувала до початку 1918 року.

У травні 1916 року, після закінчення строку заслання, Солов’я було мобілізовано до війська. Потрапив він у Азов до 245-го запасного піхотного полку писарем. Там зустрів Лютневу революцію 1917 року. А у квітні того самого року від солдатської громади став делегатом Українського Національного Конгресу, що конституював Українську Центральну Раду. Соловей, пройшовши короткий вишкіл, улітку 1917-го здобув звання прапорщика, потрапивши до Петрограда у частину, що охороняла найповажніші установи та зібрання у державі.

У 1918 році він був демобілізований. Міг піти у політику, однак не зробив цього. Чому? Частково відповідь на це запитання можна знайти у самого Солов’я. Згадуючи про події осені бурхливого 1917-го, він написав і про свою розмову з одним із найколоритніших персонажів політичної історії України ХХ століття, українським есером Андрієм Заливчим: «Заторкнули й справу більшовицького перевороту в чорноморській ескадрі. Газети писали, як матроси-більшовики нищили офіцерів, кидаючи їх з кораблів у море. І тут виявилося, що наші погляди й думки розходяться в протилежних напрямках. Я вважав, що коли старий політичний режим повалено, а умови для вільного громадсько-політичного життя здобуті, то дальше розпалювання класової ненависті непотрібне й небезпечне, отже сваволя, така, як оця, неприпустима, хто б її не чинив і в ім’я якого ідеалу. Андрій сміявся з мене. Він вважав, що революція тільки почалася. Що криваве винищення захисників старого режиму неминуче й потрібне. Що моїми устами говорить переляканий інтелігент, який не може зрозуміти, що революції у білих рукавичках не роблять».

Це була позиція — неприпустиме «розпалювання класової ненависті непотрібне й небезпечне». Не бажаючи хоч якоюсь мірою (чи випадково) сприяти такому розпалюванню, Соловей вирішує працювати інструктором у культурно-освітніх справах Полтавської Спілки Споживчих Товариств (ПССТ). Та насильство і класова ненависть самі відшукали його. У жовтні 1920 року в Полтаві було проведено масові арешти української інтелігенції. Серед заарештованих у ніч з 5 на 6 жовтня за звинуваченням у контрреволюції та «петлюрівщині» було заарештовано також керівництво ПССТ і чимало людей з її апарату, інших кооперативних організацій, учених, учителів, селян. За кілька тижнів в’язнів перегнали до знайомої (тут він перебував у
1916-му) йому харківської в’язниці, де за них узявся особливий відділ Південно-Західного фронту. З-поміж інших до страти засудили і Солов’я.

Однак доля ніби берегла його: внаслідок заступництва декого з більшовицьких керівників, що знали його як порядну людину, у березні 1921 року Солов’я звільнили з-під варти. Він працює у Харкові в редакції газети «Вісті ВУЦВК», потім повертається до Полтави, де займає скромну посаду інструктора-кооператора кооперативно-просвітнього відділу Полтавської райспілки. До його функцій входили лише внутрішньокооперативні заходи та керівництво роботою успадкованих від ПССТ бібліотеки та книжкової комори. У 1922 році Соловей ініціював видання і став редактором кооперативно-просвітницького журналу для молоді «Молода громада».

У травні 1923 року кооперативно-просвітній відділ було ліквідовано, але Соловей не залишився безробітним. Його запросили на посаду завідувача секцією економічної статистики Статистичного бюро Полтавського губернського виконавчого комітету. Ось так у його життя увійшла статистика, що, як відомо, була у СРСР наукою класовою. Це для публіки. А паралельно існувала статистика «закрита», але реальна, цифри, які для Солов’я були немов би живими і стали найкращими коментаторами того, що насправді відбувалося за стінами статбюро.

Поява Солов’я у губстатбюро підсилила українізацію останнього, сприяла виробленню української статистично-економічної термінології. А він водночас у 1922—1925 роках був ще й керівником термінологічної комісії Полтавського наукового товариства при Всеукраїнській Академії наук (ВУАН). Комісія збирала, впорядковувала й розробляла цю термінологію. Його статті постійно друкувалися у «Бюлетені Полтавського губстатбюро», а невдовзі з’явилася й монографія «Решетилівський ярмарок». Проведене за розробленою ним методикою унікальне дослідження, між іншим, об’єктивно засвідчило небезпечну політекономічну тенденцію: невідповідність між надто високими цінами на промислову та надто низькими на сільськогосподарську продукцію, що поставило сільське господарство у винятково важке становище.

Керівництво губвиконкому заохочувало видання книжки, підкреслюючи, що вона «має всесоюзний інтерес». Але дізнавшись, що та написана й уже набрана у друкарні українською мовою, президія губвиконкому наказала розбити набір, а книжку негайно перекласти (для чого виділили чотирьох перекладачів!) і друкувати лише російською. Соловей намагався протестувати: написав до «Вістей ВУЦВК». І газета відгукнулася критичним матеріалом.

Це, ясна річ, не сподобалося місцевій владі і невдовзі Солов’я …заарештували. Певних звинувачень проти нього не висували, лише копалися у минулому, про яке він волів мовчати, а після тижневої відсидки у в’язниці випустили на волю. Та через короткий час ГПУ УСРР інспірувало його звільнення з посади. Й тільки після прохання завідувача губстатбюро Г.Ротмістрова голова губвиконкому О.Сербіченко дав дозвіл на поновлення.

З ліквідацією губерній в Україні, в тому числі й Полтавської, Соловей перейшов до Центрального статистичного управління України (ЦСУ) на посаду завідувача підвідділом спеціальних галузей торгівлі. Напевно, поряд із фаховим авторитетом певну роль тут відіграло й те, що його особисто знав ще з 1915—1916 років керівник ЦСУ Сергій Мазлах, який перед революцією працював у статбюро Полтавського земства. Серед численних статистичних праць Солов’я харківського періоду привертають увагу монографічні описи кількох українських сіл, уміщені у збірнику «Матеріали по обстеженню комітетів незаможних селян».

Праця в ЦСУ УСРР багато дала Солов’єві й як науковцю. Він виявляв неабияку зацікавленість демографічною статистикою, а українська наукова школа демографії була у 1920—30-ті роки найпотужнішою в СРСР. Закладена вона була зусиллями не лише наукових сил ВУАН, а й працівників ЦСУ. Його вчені-практики самі тоді опублікували чимало грунтовних праць з демографії України, не менш вартісних, ніж праці Інституту демографії Всеукраїнської академії наук.

Робота із реальною, ще не підданою цензурі статистикою вирішальним чином вплинула на сприйняття Солов’єм тодішньої соціально-економічної системи. Його дочка Оксана Соловей згадувала: «Тема голоду мучила батька від самого 33-го року. Тоді він іще працював у ЦСУ України, в установі, через яку проходили всі цифрові дані по господарству України і працівники якої значно краще уявляли, що робиться в країні, аніж кожен індивідуальний член громади». Можна вважати: вже тоді, у 1933-му, Соловей готовий був писати про голод та його наслідки, але не мав для цього можливостей. Хоча і в тoй час він багато писав.

Річ у тім, що у 1926—1929 роках Соловей був аспірантом Науково-дослідної кафедри історії України (згодом Науково-дослідна кафедра історії української культури, а ще пізніше — Науково-дослідний інститут історії української культури), яку очолював академік Дмитро Багалій. У 1929 році Соловей захистив промоцію «Динамічні показники внутрішньої торгівлі на Лівобережній Україні наприкінці XVIII ст.» і здобув статус наукового співробітника, зайнявши таку саму посаду на кафедрі Багалія за сумісництвом з роботою в ЦСУ. В інституті Соловей протримався аж до самого закриття цього закладу у 1934 році.

У 1933 році Соловей був змушений змінити місце роботи: він починає завідувати підвідділом, а потім і відділом статистики Української промислової кооперації. Влітку 1934-го, після перенесення столиці УСРР до Києва разом із централею промкооперації він переїхав туди. У 1936 році Соловей був звільнений з роботи. З одного боку, це було дуже прикро, адже він був досвідченим фахівцем. З другого боку, — можливо, саме це врятувало його від загибелі, адже у розпалі були пошуки «ворогів народу» і латентних «українських націоналістів».

Соловей влаштувався на посаду вчителя української мови і літератури однієї із харківських шкіл і благополучно пропрацював аж до початку нацистсько-совєтської війни в червні 1941-го. Він не поїхав в евакуацію, а з приходом німців був директором однієї із шкіл, став одним з організаторів та керівників харківських «Просвіти» і Наукового товариства. Останнє німці швидко ліквідували, а «Просвіта» проіснувала до кінця окупації.

Доля «Просвіти», й доля самого Солов’я весь той час були непевні. Очевидець, який був наближений до окупаційної влади й знав деякі німецькі секрети, твердив про численні доноси на Солов’я до німецьких органів, у тім числі й до гестапо.

І ще такий цікавий для характеристики Солов’я епізод. Коли у листопаді 1941 року в Харкові з’явилися емісари однієї з гілок Організації Українських Націоналістів (мельниківці), заангажовуючи місцеву українську інтелігенцію до своєї організації, Соловей не піддався на їхній вплив. Прочитавши програми обох ОУН (себто мельниківців і бандерівців), він заявив знайомим: «Я на ці програми не пристаю. Де на чолі стоїть провідник, для демократії місця немає. Своє чи чуже ярмо — все ярмо».

Зрозуміло, хоч би яку займав Дмитро Соловей, для комуністичного режиму, що повертався в Україну з вигнанням окупантів, він був «ворогом» і «націоналістом». А тому 1944 року він з родиною залишає Україну. Назавжди. Кінець війни зустрів у столиці Нижньої Саксонії Ганновері, опинившись у британській окупаційній зоні. Приходові англо-американських військ він завдячував тим, що, за його словами, із «українців, які знайшлися на цій території, спали кайдани гнітючого фашистського рабства. Запроваджений переможцями демократичний режим дав і нашим людям змогу вільно зітхнути».

П’ять років ганноверського табору, заснування одного з перших повоєнних українських видавництв «Шляхи на Україну» (проіснувало до кінця 1946 року), початок роботи над спогадами про добу революції — все це передувало важливій події у біографії Солов’я: переїзду до міста Сейнт Пол у США. Саме тут йому судилося піти з життя у 1966 році.

Дмитро Соловей залишив по собі строкату, різножанрову, не дуже велику за обсягом, але надзвичайно цікаву друковану спадщину. Його дочка (на жаль, покійна вже) Оксана Дмитрівна, з якою мені довелося бути знайомим, цілком слушно розподіляла її на дві основні частини: праці про голод і про колоніальне становище України в СРСР. Зрозуміло, це умовний розподіл і обидві частини взаємопов’язані. У передмові до своєї книжки «Голгота України. Московсько-большевицький окупаційний терор в УРСР між Першою і Другою світовою війною» Соловей спеціально підкреслював, що не ставив за завдання дати повну наукову розробку історії України взятого періоду. Він лише прагнув, «поки ще має сили та якусь спроможність, проробивши кропітку, марудну та важку піонерську роботу й використавши все… в даних умовах приступне, протоптати у цій цілині першу стежку».

У цьому разі важливо наголосити: Дмитро Соловей був серед тих, хто прокладав «першу стежку» у дослідженні теми голодомору в Україні у 1932—1933 роках, в аналізі комплексу причин, що призвели до цієї трагедії. Він одним із перших почав збирати свідчення тих, кому вдалося пережити голодомор, писав не лише про соціально-економічні, а й про політичні причини цього явища.

З часу появи вміщених у цій книжці праць Дмитра Солов’я історична наука подолала довгий шлях у з’ясуванні причин, обставин і наслідків голоду ХХ століття в Україні. І все ж, готуючи перевидання трьох текстів Солов’я, одного із перших серйозних дослідників новітньої української катастрофи, ми керувалися не лише ритуальною спонукою віддати данину пам’яті їхньому авторові.

Визначальним було те, що пропоновані читачеві роботи, побачивши світ за повоєнної руїни, волею обставин — на чужині, стали раритетом. А головне: вони не втратили значення. Адже так чи так із невблаганним плином часу свідчення самовидців тотальної трагедії набувають дедалі більшої ваги і їм немає заміни. Ба більше, без їхнього питомого складника — рефлексії та суб’єктивних оцінок — навряд чи можна пробитись до більш-менш неупередженого бачення тих подій. У своїх працях Соловей виступає водночас і як свідок (один з величезної множини), і як дослідник макабричної доби. Дослідник, ясна річ, не байдужий, не безсторонній.

Водночас не варто забувати, що Дмитро Соловей все-таки був надто обмеженим у можливостях. І, насамперед, щодо архівних джерел своїх досліджень. Якраз ця обставина і привела нас із Олександром Юренком до необхідності упорядкувати на свій розсуд другу частину книги. Вона складається цілком із документів і є своєрідним доповненням того, про що пише автор. Зрозуміло, більшість поданої у цій частині інформацій на початку 1930-х років і тоді, коли писалися праці Дмитра Солов’я, в умовах більшовицької системи була суворо засекречена.

Віднайдені й оприлюднені в останні роки архівні документи дозволяють побачити у діях сталінського режиму спеціальні антиукраїнські акценти, значення і глибинні наслідки яких дозволить розкрити подальший науковий аналіз.

Праці Солов’я й архівні джерела, що ми їх зібрали у збірнику «Сказати правду», важливі саме для продовження наукової дискусії, покликаної не нав’язувати апріорно якісь істини і навіть не для того, щоб відтворити повну картину подій 1932—1933 років. Цілком очевидно, що це вже просто неможливо зробити. Йдеться лише про куди скромніше завдання — про наближення до правдивого розуміння причин і наслідків голодомору, тих самих подій, очевидцем і дослідником яких був Дмитро Соловей.

Юрій Шаповал «Дзеркало тижня» №31, 13 серпня 2005

http://dt.ua/SOCIETY/dmitro_solovey_ta_golovna_tema_yogo_zhittya-44200.html

Категорія: Історія району | Додав: sribne_gazeta | Теги: Срібне, Дмитро Соловей, голодомор
Переглядів: 1319 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0



Загляньмо на годинник

-

Профіль

Вівторок
19.09.2017
3:36 PM

<>
 

Це цікаво

Опитування

Оцініть мій сайт


Результат jgbnedfyyz Результати
Всі опитування нашого сайту Архів опитувань

Всього голосувало: 512
 

LINK партнери


Срібнянська Центральна бібліотечна система
Семеновка - наш город!
Історія Чернігівської землі
| 2017 | При використанні матеріалів сайту «Срібнянщина» посилання на http://sribne-gazeta.com.ua/ обов’язкове!