RSS
 

Праздники Украины

Наша кнопка

Офіційний сайт редакції газети Срібнянщина
Головна » Файли » Історія району

“У Срібному не збереглися навіть речі з палацу – все розграбували”
02.11.2011, 5:02 PM

Трохи незвично називати мого гостя Андрія Андрійовича Мусіна-Пушкіна лише по імені, Андрієм, як він сам пропонує. Але так прийнято у нього вдома, у Франції.

Андрій  є постійним радником проекту Twinning «Підтримка України щодо співпраці з Європейським Союзом у космічній галузі» Національного кос­мічного агентства України (НКАУ). Він отримав диплом з хімічної інженерії (Університет м. Ліон) та у сфері управління бізнесом (Університет м. Ніци), має великий досвід роботи у США, Бельгії, Росії, володіє трьома євро­пейськими мовами. Андрій Мусін-Пушкін - досвідчений керівник міжнародних проектів. Зараз працює старшим екс­пертом в Агентстві з питань співпраці Міністерства економіки, фінансів та індустрії (ADETEF).

З Андрієм розмовляємо російською, мій співрозмовник добре знає її. Правда, каже, що його російська мова "немножко  хромает”, та, крім ледве помітного акценту, у ній майже не чути недоліків і здається, що його російська більше схожа на мову, яку ми вчили в школі по книжках класиків, ніж на мову сучасних росіян. Хоча, може, це просто моє особисте враження.

Андрій у Срібному вже вдруге. Перший раз побував тут у 1996 році. Розповідає, що тоді в райдержадміністрації, куди звернувся, аби дізнатись більше про своїх знаменитих предків, які жили в Срібному до Жовтневої революції, його спочатку зустріли якось насторожено. Та згодом погодились роз­повісти, що знали, і показати місце в парку, де був графський маєток.

І тепер, через 12 років, Андрій до дрібниць пригадує, скільки цікавого розповів йому тоді завідуючий відділом культури Анатолій Михайлович  Чміль, відомого і з історії, і з сімейних переказів, адже  дід  Анатолія Михайловича був голов­ним кучером у графському маєтку.

А. М. Чміль розповів про випадок тих часів, що стався з його дідом. Одного разу, взимку, він віз  графа із сусіднього маєтку додому. Було дуже холодно, поспішали, а кучер не мав права оглядатись назад на своїх пасажирів. Приїхали у Срібне, сани зупи­нилися і він, оглянувшись, похолов увесь. Графа у санях не було. Відразу ж кинувся на пошуки і за якийсь час зустрів графа, який пішки йшов шляхом. Олександр Іванович, побачивши кучера, дуже  зрадів. Про покарання і не згадував. Навпаки, дякував, що той швидко повернувся.

...Про одне лише шкодував Андрій, огля­даючи старовинний парк. Про те, що нова радянська влада нічого не залишила від маєтку. Розібрали всі будівлі до цеглини, до фундаменту. І дивувався побаченому тоді в парку справжньому реактивному вини­щувачу – подарунку генерала Громова, який  розмістили тоді в цьому історичному місці. Ну що спільного мають парк - пам’ятка історії і сучасний військовий літак?!

*    *    *

Яким був графський маєток? Сьогодні це можна лише уявити за нечисленними пере­казами. Розповідають, що за архітектурним стилем він був схожий на Зимовий палац у Петербурзі. Та у нашому районі не збе­реглося жодного фото маєтку. Не знайшлося його і в музеях Чернігова та Прилук. У одній з родин срібнян мають фото тих часів із господарями маєтку, як вони вважали. У редакції "Срібнянщини” є копія цього знімка.

- Графа і графині Мусіних-Пушкіних тут точно немає, - говорить Андрій. – Можливо це управитель маєтку із своєю сім’єю?

Граф Олександр Іванович Мусін-Пушкін, генерал від кавалерії, генерал-ад’ютант рідко приїжджав  у Срібне. 

*   *   *

Історики, нащадки зібрали і зберегли повний родовід роду Мусіних-Пушкіних, від засновника першої частини прізвища – Григорія Пушки, який жив у кінці XIV – початку XV ст., до його правнука Михайла Тимофійовича Пушкіна на прізвисько Муса, який став першим Мусіним-Пушкіним. Поет Олександр Сергійович Пушкін належав до молодшої гілки роду Пушкіних і був потомком п’ятого сина Григорія Пушки.

Рід веде свій початок від "мужа честного” Ратші, тіуна (головного судді) князя Все­волода ІІ в Києві в 1146 р. Онуком Ратші є Алекса-Горислав, св. Варлаам Хутинський, а правнуком - Гаврила Олексич, герой Невської битви у 1240 р.

Можна називати ще багато відомих в Росії представників знаменитого роду Мусіних-Пушкіних, серед яких були державні діячі, воєначальники. Яскравою зіркою роду є граф Олексій Іванович (1744-1817 рр.) – державний діяч, археограф, історик, збирач рукописів і російської старовини, президент Академії мистецтв, першовідкривач "Слова о полку Ігоревім”.

*   *   *

-  Граф Олександр Іванович Мусін-Пушкін (1827-1903 рр.), який володів маєтком у Срібному, доводився онуком Олексію Івановичу, - розповідає Андрій. – Старший  брат Олександра, якого також звали Олексієм – це мій прадід.

У Срібнянському маєтку більше жила дружина Олександра Івановича Ольга Олександрівна Пашкова. Сам граф із 1890 року і до кінця життя, до 1903  року, був командуючим Одеським військовим округом. Він жив переважно в Одесі. За службу був удостоєний вищих російських орденів аж до ордена Святого Володимира 1-го ступеня. Він також мав орден св. Андрія Первозванного - вищий орден Російської імперії.

Про побут тих часів у Срібнянському маєтку можна прочитати у науковій праці Алли Полякової, кандидата філологічних наук, доцента, завідуючої кафедрою іноземних мов Чернігівського державного інституту економіки і управління, яка користувалася одержаними рукописними матеріалами, що мають назву «Extrait des memoires de Compte Paul Lamsdorff-Galagane» («Уривки з мемуарів графа Поля Ламсдорфа-Гала­гана»). Мемуари написані у 1935 р. в Парижі – відомому притулку еміграції більшості російської та «малоросійської» аристократії – і знаходяться в архівах дочки Поля Ламсдорфа-Галагана, яка займає посаду Президента Французької академії наук.

"Приємно контрастувало з маєт­ками Меленковичів і Маркових село Срібне, власником якого був граф Олександр Мусін-Пушкін. Сам хазяїн був зайнятий на службі й рідко при­їздив до маєтку, але його дружина з дочками проводили там майже всю літню пору. Вони вели елегантно-вишукане і водночас просте життя. Гостей зустрічав при вході швейцар, що супроводжував їх до великого салону на першому поверсі; там на них чекала стара графиня, яка поводилась як англійська леді. Вона слідкувала за своєю зовнішністю і навіть влітку не знімала рукавичок, побоюючись кома­рів та мошок. До неї з повагою стави­лася вся сільська інтелігенція – вчителі школи та інші чиновники. Так само поводилися і її дочки. Парк, що оточував дім, був також англійського стилю. Стайня маєтку була відома породами коней, які прикрашали життя родини і надавали йому шарму”.

*   *   *

- Для мене, - продовжує Андрій, - ближчим, ніж срібнянський, є маєток у селі Михайлівка Лебединського району Сумської області. Це маєток моєї бабусі, графині Капніст, яка була внучкою відомого поета В. В. Капніста. Тут мій батько Андрій Володимирович, який постійно жив у Петербурзі, інші рідні проводили все літо. У Михайлівці, як і в Срібному, я також вдруге. Там збереглось дуже багато фотографій. Ніколи не думав, що побачу стільки фото, на яких усі мої рідні. Місцевий краєзнавець, сільський голова Михайлівки, пише історію села, у якій буде використано  матеріали тих часів.

Батько багато розповідав мені про Михайлівку, про те, як приємно було що­разу приїжджати в маєток, але я був тоді неуважним слухачем, про що зараз дуже шкодую. Так вийшло, що ми мало спіл­кувалися з батьком. Народився я під час війни і тоді йому було не до мене. Коли ж я зацікавився історією нашого роду, запитати вже не було у кого. В 1969 році батько помер від тяжкої хвороби. Йому було тоді 65 років.

Померли також всі його брати та сестри. У мене є деякі фотографії, але хто на них – не знаю. Зовсім мало залишилось листів, документів. Бо родина покинула Росію майже без нічого. Але в архівах Росії, України збереглось багато документів, листів, фотографій мого батька, дідуся, бабусі. Тому я приїжджаю сюди, щоб поп­рацювати в архівах, поспілкуватися з людьми, які щось знають, пам’ятають і розповідають.

 

На жаль, великий красивий палац у Михайлівці, у якому нараховувалось близько 50 кімнат і в якому зберігалась значна й цінна колекція творів мис­тецтва, багата бібліотека й  без­цінний родовий архів Полуботків та Капністів, теж не зберігся.

Незабаром після Жовтневої рево­люції палац Капністів згорів, але багато картин, меблів, виробів із порцеляни та бронзи вціліли. Вони стали основою для створення 20 листопада 1918 р. в Лебедині історико-краєзнавчого музею, що згодом був перейменований у художній музей. А в Срібному не збереглись навіть речі з палацу – все розграбували.

*     *    *

- Як склалася доля вашої родини після революції 1917 року? Коли і за яких обставин залишила вона Росію?

- Це дуже складне запитання і я не все знаю точно, як було. Відомо, що з Петербурга вони виїхали у маєток у Стольному Менського району на Чернігівщині.

Потім у 1918 році помер мій дідусь Володимир Олексійович, поховали його в Києві. Дідусь теж був відомою людиною – граф-церемонімейстером імператорського двору, Чернігівським головою дворянства. Він опікувався Ніжинським ліцеєм, котрий за його життя став Історико-Філологічним інститутом ім. Князя Безбородька.

Далі слід родини знаходимо у Феодосії, звідти вони морем залишили Росію. Спо­чатку, мабуть, потрапили в Конста­н­тинополь, потім у Берлін, де жили якийсь час. Там начебто відкрили магазин, але швидко прогоріли, не мали ніяких коштів.

Батько закінчив Комерційну школу в Лозанні і тільки він один зміг одержати  роботу. Тому вся сім’я переїхала до нього, всі жили тільки на його заробіток. Було це вже у Франції. Потім батько допоміг знайти роботу братам, сестрам, які з часом роз’їхалися по різних містах.

 

*   *   *

Крім того, що Андрій Мусін-Пушкін захоплюється історією, він ще і людина з великим життєвим досвідом, цікавий співрозмовник.

- Як вийшло, що ви стали працювати  в Україні?

- Я дуже давно хотів потрапити в Київ. Знав, що там є багато історичних матеріалів. Але, коли живеш у Франції, ознайомитися з ними виходить занадто дорого. Та одного дня дізнався від дружини, що у Франції шукають людину для роботи в Києві, яка добре знає російську мову. Один із знайомих звернувся до неї за допомогою. Мовляв, може вона порадила б когось.

Я подумав і вирішив –  чому б не спробувати самому? Не вірив, що з того щось вийде, бо я спеціалізувався в хімії, а тут пропонувалася зовсім інша справа. І раптом одержую лист, де мені пропонують роботу. І для мене, і для дружини це було справжньою несподіванкою. Вона ніяк не очікувала цього. Та тепер мусить чекати. Контракт у Києві у мене до березня 2010 року, і складно так довго жити окремо від дружини. Правда, ми щодня спілкуємось, бачимо один одного за допомогою Інтернету. Щомісяця, згідно контракту, я можу побувати вдома.

- А як вам подобається жити, працювати в Києві? Які враження від міста?

- Робота в Києві для мене справжнє задоволення. Не тому, що я хочу заробити чи мені дуже потрібні гроші. Я живу тут і вже від того одержую задоволення. Це просто чудове місто для життя, спокійне, зелене провінційне, ніяк не схоже на столицю.

- Чому "провінційне”? Чим, наприклад, Київ відрізняється від Москви?

- Від Москви ви відстали років на 10-15. У всьому. У світогляді, в одязі, способі життя. Вражає прагнення показати рівень свого достатку. У Москві, як і в Києві, теж є багато дорогих автомобілів. Але не стільки і вони не так кидаються у вічі. А що робиться у вас? Боже мій! Звідки стільки найдорожчих автомобілів?! Хто їх може дозволити купити собі? І все це робиться напоказ, як було в Росії років 10-15 тому. Стільки дорогих машин одночасно я не бачив ще в жодній країні світу.

Ще у Києві дуже гарні жінки.

- Кращі, ніж у Парижі?

- Француженки теж гарні, але українки дуже красиві.

- Якщо порівняти столицю України з Парижем, яке місто більш зручне для життя?

- Безперечно, Київ. Постійні затори, шум, забруднення повітря у Києві відчуваються значно менше, ніж у Парижі. Навіть не порівняти. Париж гарне місто, коли туди приїхати на тиждень-два, але жити там постійно дуже важко.

Тому, коли я вийшов на пенсію, ми з дружиною купили собі будинок за 190 кілометрів від Парижу. Це великий будинок із житловою площею близько 700 квадратних метрів. Місця нам двом вистачає.

- Пане Андрію, розкажіть як живеться вам у Франції – про роботу, сім’ю. Якою мовою більше розмовляєте вдома? Французь­кою чи російською?

- З дружиною розмовляємо росій­ською. Вона росіянка, мати її також росіянка, а батько – француз. Російською вона говорить навіть краще, ніж я.

Народився я у Франції. Маю брата і сестру. Брат Олексій вийшов на пенсію. Ще один старший брат Володимир помер.

У нас з дружиною двоє дітей. Сину Олексію 33 роки. Він працює у відомій комп’ютерній фірмі неподалік від Парижа, займається мовою програмування Java,  відомий фа­хівець у цій галузі. Олексій одружений на росіянці українського походження, також мігрантці. Її дівоче прізвище Осадча. Мають двох дітей – Антона і Олександра, які також розмовляють російською. Антон у п’ять років говорить російською краще, ніж я, інколи й поправляє мене.

Донька живе у США, у Далласі, але планує повернутися у Францію. Рік тому вона обвінчалася з французом. З російською мовою у неї гірше.

Я працював на різних посадах за спеціальністю, останні 25 років у великій американській фірмі. Вона мало відома пересічним людям, але це велика фірма, у ній працюють близько 30 тисяч чоловік. Робота дозволяла мені багато їздити світом. Був у країнах Африки, Північної і Південної Америки, в Індії. Швидше назвати країни, де я не був. Серед них Японія, Австралія.

- Коли вперше побували в Радян­ському Союзі?

- У 1971 році. Якраз тоді я одружився і ми з дружиною вирішили поїхати в Союз власною машиною. Їхали через Німеччину, Чехословаччину. Побували у Києві, Москві, Ярославлі, Петербурзі і далі у Фінляндії, Швеції, Голландії. Було дуже цікаво. Жили у кемпінгах, бо готелі були тоді дорогими для нас.

Після того не раз був у Росії. Фірма, де я працював, займалась друкарськими фар­бами і будувала великий поліграфічний завод у місті Торжок. Я часто їздив туди у відрядження.

Потім щороку їздив як турист. Шукав портрети, документи. Знаходив багато матеріалів про Мусіних-Пушкіних, але про своїх найближчих рідних нічого не було. Вперше я побачив ці матеріали у Рибінську, який спочатку був закритим містом, а коли його дозволили відвідувати іноземцям, мене знайшов і запросив один краєзнавець. Ми зайшли в місцевий музей, в запасник, а там, куди не глянь, скрізь портрети моєї родини. Майже весь музей складався з наших речей. Виявилось, що вони потрапили туди із двох маєтків – Іловна та Борисоглєб, що на­лежали графу Олексію Івановичу Мусіну-Пушкіну. Тому самому, про якого я говорив вище - відомому історику, археографу, колекціонеру. 

Я відчував себе як дома серед цих речей – портретів, меблів, старовинного посуду.

- А як склалася доля нащадків графа Олександра Івановича, власника Сріб­нянського маєтку?

- Він мав дві доньки і трьох синів. Один з них, Олександр (1856 - 1907 р.), був губернатором Мінської губернії.  Мав доньку, яка померла у 1920 році на Дону разом із своєю двохрічною донькою.

Другий син Олександра Івановича - Іван (1857-1928) служив віце-консулом у Берліні, потім генеральним консулом в Алжиру, Лейпцизі, Флоренції. Мав двох дітей - сина Олександра, який після революції 1917 року залишився в Росії, був неодноразово заарештований і розстріляний у 1938 році, та доньку Євдокію (прізвище за чоловіком Колла), яка померла у 1993 році. У родині Колла зберігається багато історичних документів, серед них і фотографія маєтку у Срібному.

Третій син Олександра Івановича – Сергій прожив всього вісім років.

Сам граф Олександр Іванович Мусін-Пушкін помер у 1903 р. Похоронений у церкві св. Захарія і Єлизавети в С.-Петербурзі. У 1948 році цю церкву зруйнували.

Розмову вів Сергій Бебик

газета "Срібнянщина” №49 від 13.12.2008 р.

Категорія: Історія району | Додав: sribne_gazeta
Переглядів: 1657 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 4.7/6
Всього коментарів: 0



Загляньмо на годинник

-

Профіль

Субота
18.11.2017
2:10 PM

<>
 

Це цікаво

Опитування

Оцініть мій сайт


Результат jgbnedfyyz Результати
Всі опитування нашого сайту Архів опитувань

Всього голосувало: 530
 

LINK партнери


Срібнянська Центральна бібліотечна система
Семеновка - наш город!
Історія Чернігівської землі
| 2017 | При використанні матеріалів сайту «Срібнянщина» посилання на http://sribne-gazeta.com.ua/ обов’язкове!