RSS
 

Праздники Украины

Наша кнопка

Офіційний сайт редакції газети Срібнянщина
Головна » Файли » Історія району

Наші видатні земляки: Борис Заєць
12.06.2012, 12:39 PM

Все було ніби вчора. Ніби й не було цих довгих п’яти  років - без нього, Бориса Михайловича Зайця.  Для одних - рідної людини, для багатьох доброго друга, для подільської дітвори - ангела- охоронця, а для всіх без виключення у нашому краї - знаменитого, майже легендарного земляка. Здається, більш титулованої людини   срібнянська земля і не благословляла на широку дорогу життя. Народний артист України, Генеральний директор Націона­льного цирку, професор Київського державного університету театрального мистецтва, академік. Нагороджений орденами Князя Ярослава Мудрого У ступеня, «За трудові досягнення» ІУ ступеня, Святого князя  Володимира та Нестора Літописця, міжнародним орденом Святого Станіслава. Босоногий подільський хлопчина, котрий зазнав і голоду, і холоду, і важкої праці.

Вже більше п’яти років ми без нього, але ніби і зараз, через роки, як світло далекої зірки, бачу його добрі, уважні очі, ледь іронічну сумну посмішку. В усьому:  в погляді, в словах, у вчинках - світилася  безмежна любов і повага до людей. І не втомлювався Борис Михайлович  повто­рювати: все добро, що  робить для людей - це потрібно їм, але ще більше йому. Він так хотів, щоб пам’ять про нього була довшою за людське земне буття.  Бо  тільки в зір міль­йони життів, а в людей  одне  і дуже коротке, як спалах...

 Вже більше п’яти років пройшло, як він навічно повернувся у рідні краї, де його любили і пам’ятають. В останню путь його проводжали сотні і сотні людей, приїхала попро­щатися з ним урядова делегація на чолі з міністром культури Юрієм Богуцьким, керівники та артисти цирків України. Є в Подолі вулиця, на якій він жив і тепер  носить  ім’я Бориса Зайця, пам’ятна дошка на школі, де навчався. Та, головне, він живий у пам’яті всіх, хто з ним хоч один раз зустрі­чався на життєвому шляху.

Від дитинства і до останніх днів великим другом і багато в чому однодумцем  був Анатолій Михайлович ЧМІЛЬ:

- З Борею ми познайомились у будинку піонерів, коли обидва ходили туди в драматичний  колектив. Він з Подолу, я з Срібного, а обидва дуже любили грати на сцені. Було, що й по селах ставили вистави: декорації на плечі і пішки йшли виступати. Так і назад повертались. Потім, пам’ятаю, нас нагородили екскурсією в Тростянецький дендропарк. Через Васьківці дитячий акторський колектив пішки туди сходив. Які ми були раді тому, що побачили!

Після семи класів  Борис пішов у Ладан навчатись у ремісниче училище на токаря, а по закінченню його поїхав на роботу в Красний Луч. Працював, а одного разу випадково побачив оголошення, що Дніпропетровське теат­ра­льне училище  наби­рає студентів. Вже коли навчався спочатку в Дніпропетровську, а потім у Харківському інституті театрального мистецтва  - на канікулах ми грали разом у драматичному колективі  районного  будинку культури. Грали  класику, драми, скетчі, ставили  багатоактові вистави. Востаннє тандем Заєць-Чміль зіграв у виставі «Без вины виноватый» Нез­намова та Шмагу. Довго пам’ятали їхню блискучу гру і цю виставу в районі.

Одного разу в Харків, де навчався на режи­сера Борис Заєць, приїхав Мос­ковський цирк. І коли він побував на виставі - вийшов звідти буквально ошеле­шений.  Ні про що інше він вже не думав, тільки про цирк.

А як зіграв у репризі нікому невідомий сту­дент з визнаними клоунами Нікуліним та Карандашем  і блискуче справився із завданням - назавжди для себе вирішив:  цирк і тільки цирк справа його життя. І навіть якби Бог дав йому три життя - він би без вагань віддав їх цирку. Бог не дав йому  три життя, а  одне він до останньої  зем­ної години віддав цирку. Головним режисером, Гене­ральним дирек­тором  Київського Національного цирку був він 45 років, як один день.  Скільки всьо­го прожито, пережито, де тільки не побував - на всіх конти­нентах. Та  була в нього одна най­краща і найба­жаніша дорога - дорога додому. 

Заслужений працівник  куль­тури, довгі роки завідуючий  Сріб­нянським відділом культури Анатолій Михайлович при­гадує, що ні одне визначне свято у районі не про­ходило без допо­моги Бориса Ми­хай­ловича. А скі­льки цікавих куль­турно-мистецьких проектів за його підтримки реалізу­валось на рідній Срібнянщині!

Пригадав Ана­толій Михайлович і події нелегкого для Бориса Михай­ловича юві­лейного 1992 року. Під тис­ком певних кіл і обставин він зму­шений був зали­шити улюблену роботу і приїхав жити у маленький дачний будиночок у Срібне. Та саме в той день, коли він святкував своє 60-річчя, прийшла урядова телеграма - його викликали на роботу. Виявляється (а в ті часи  таким чином  рідко хто відстоював свої права) артисти цирку на конях, із звірами прийшли до Ради Міністрів України із вимогою повернути на роботу свого улюбленого директора.

На першій виставі потому артисти  цирку перед зворушеними до сліз тисячами глядачів пронесли на руках манежем Бориса Михайловича...

- Що є такий знаменитий земляк у подолян, моїх односельців,  - продовжує спогади Анатолія Михайловича Валентина Іванівна Желіба, начальник відділу культури і туризму райдержадміністрації, - я знала з дитинства. Мій батько сидів за однією партою з Борисом Михайловичем, товаришували. Бідність тоді була в кожній родині - у передвоєнні,у роки війни, після війни - словами не передати. Та особливо бідувала Євдокія Прокопівна Заєць з двома дітками Галею та Борею, билась, як риба об лід.  Маленький Боря був з дитинства кмітливий - допомагав Вані у навчанні, а той кусок хліба ділив з товаришем навпіл.

А вперше побачила Валентина Іванівна відомого вже тоді земляка, коли Державному цирку присвоювали звання Національного,  і вокальний ансамбль «Віночок», у якому співала і вона, вітав з цією подією колектив цирку від імені земляків їхнього Генерального директора. Потім була зустріч у 1978 році, коли цей колектив запису­вали на телебаченні. Відтоді Валентина Іванівна, коли  працювала директором районної бібліотеки, а потім стала начальником відділу культури,  постійно відчувала допомогу і підтримку Великого Майстра.

Та не тільки культурою опікувався Борис Михайлович. Він спішив у рідний Поділ, щоб привітати школярів з початком навчального року, на останній дзвоник, привітати з Новим роком і вручити подарунки від Святого Миколая, опікувався подільськими спорт­сменами.

З роками рідна земля його гріла все ласкавіше, і щоразу, приїжджаючи, він, не приховуючи своїх почуттів, розчулено припадав до неї, не міг намилуватись Данчичевою горою, Лисогором, луками, білим мережевом хмар у високості, стрункою берізкою на узбіччі.

...В моїй пам’яті зринають спогади про  зустрічі  (в останні роки щастило  бачитись часто і спілкуватись).  У Подільській школі  найчастіше. Там він  з дітьми, вчителями - щасливий, піднесений, ніби на сьомому небі -  такий радий.   На службі в православному храмі  у Срібному - урочистий і зосе­реджений. Коли була нагода  і можливість  Борис Михайлович зустрічав нас, земляків,  у цирку. Чекав, як іменитих гостей на службовому вході, і в той день, мабуть, всі працівники цирку знали, що на виставі глядачі із рідної їхньому Генеральному директору Срібнянщини, і були раді нам разом з ним.

Пригадується ще й таке. Коли Борис Михайлович востаннє, якраз перед новим, 2007 роком приїжджав на Срібнянщину, ми, працівники  редакції, вирішили з дітьми та внуками побувати на  новорічній   цирковій виставі і попросили про це Бориса Михай­ловича.

- Це так складно, - пожартував він, і додав, - я чекатиму, обов’язково приїжджайте. - Домовились, що приїдем на перших вихідних після 10 січня. Але 5 січня Бориса Михайловича не стало. На поминальному обіді його заступник по роботі з глядачами звернувся до всіх присутніх, щоб допомогли йому виконати останнє прохання Генераль­ного директора. Виявляється, він попросив його в останній вечір, коли був на роботі, щоб забронювали 13 місць для земляків. Для кого - не сказав.  І от потрібно обов’язково знайти тих людей.

... В той день, як і завжди під час вистав, злітали під купол цирку акробати, смішили клоуни і розумні звірята та хижі звірі виконували волю дресирувальників, гримів оркестр і сяяли софіти.  Не ховаючись, витирали сльози, спілкуючись з нами, старенькі гардеробниці. Нас зустріли привітно і провели, але вже без нього. Не знаю, як кому, а мені і не запам’яталася та вистава. Який там цирк?

Бог не дав Борису Михайловичу три життя, але він виконав його бажання. Дорогою батька пішла його дочка Марина і стала актрисою цирку, а слідом за нею внук Євген, які разом виступають з чудовою цирковою виставою. Їх знають, достойно оцінили в країнах близького і далекого зарубіжжя.

Справа життя продовжується і пам’ять жива. Вічного Вам спочинку, Борисе Михайловичу!

В. ПЕТРЕНКО.

Категорія: Історія району | Додав: sribne_gazeta
Переглядів: 1347 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0



Загляньмо на годинник

-

Профіль

Вівторок
19.09.2017
3:36 PM

<>
 

Це цікаво

Опитування

Оцініть мій сайт


Результат jgbnedfyyz Результати
Всі опитування нашого сайту Архів опитувань

Всього голосувало: 512
 

LINK партнери


Срібнянська Центральна бібліотечна система
Семеновка - наш город!
Історія Чернігівської землі
| 2017 | При використанні матеріалів сайту «Срібнянщина» посилання на http://sribne-gazeta.com.ua/ обов’язкове!