RSS
 

Праздники Украины

Наша кнопка

Офіційний сайт редакції газети Срібнянщина
Головна » 2011 » Листопад » 1 » Горобіївський вітряк
6:35 PM
Горобіївський вітряк

У Лідії Петрівни Кириченко, секретаря виконкому Дігтярівської селищної ради,  ніби й до цього часу з дитинства тягнуться невидимі ниті спогадів про горобіївський вітряк, який великим чудернацьким птахом розпростер свої крила над селом.

І  це все  тому, що скільки  пам’ятає вона себе - розмови про колгоспний вітряк у їхній господі  були нарівні з домашніми.

Вигляне, було дідусь Степан за хату (а вона стояла  на пагорбку), а там вітер розходжується.

- Піду, Ганно, (це до бабусі) завіяло. ..

Поки дійде до млина навпростець попід березняком - стихне,  тож і  чекає там на піддашку,  вітру виглядає.  Було  навезуть селяни мішків із зерном - хто худобі на дерть, а хто й жито на борошно - хліб пекти. Боронь, Боже, було, вітер пропустить, та не змолоть людського й колгоспного збіжжя. Тож і сидів Степан Іванович у млині зранку й до ночі, якщо вітряно. А маленькій Ліді налаштують вузлик з їжею і відряджають, щоб дідусеві обід віднесла. Взимку по великих снігах взувала мисливські лижі і по дідусевому сліду навпростець до млина.  Наче до цього часу вона бачить його - всього білого, в борошні, як інеєм обсипаного.  Їй ніби й досі  вчувається скрип каміння та величезного колеса-шестерні, шелест крил і пахощі свіжозмеленого борошна, ні з чим незрівнянного.

Хоч  вітер для  мірошника не завжди був добром - коли й бідою могла буря обернутись. Тож як тільки розходиться вітер не на жарт, було спішить Степан Іванович з сином Петром до вітряка, щоб повитягувати кватирки з крил. В кожній лопасті їх було по  вісім. Повитягують коли по одній, коли й по дві, а то й по три: зменшується тоді  силу вітру і крила вітряка залишаться точно не розламаними - вітер свистів у зроблені віконця. Коли треба крила від вітру відвертали, коли навертали. А взагалі то крила ламалися і батько з сином, добрі теслі, часто лагодили  їх.  За кожною дощечкою на млині дивилися. Коли треба - вдвох міняли каміння, та й будь-яку неполадку разом ладнали. Так і був млин сімейною справою. Спочатку Петро Степанович допомагав батькові, а потім як він постарів, замінив там його, але завжди дослухався до батькової науки. Більше тридцяти років мірошникували Стеценки в млині.  А коли його побудували - ніхто достеменно не знає. Що більше століття - точно. Бо, як пригадує з дідусевих розповідей Лідія Петрівна, млин він уже пам’ятає не новим, а дідуся тридцять років немає на цьому світі, і помер він майже у вісімдесят років. У світі іншому вже спочиває  й Петро Степанович.  А вітряк стоїть на горбі і споглядає на село, яке ніби купається в  останніх теплих  променях бабиного літа...

...Століттями так було в наших краях. Вітряки здавна створювали особливий колорит наших сіл, польових доріг. Біля них подорожні відпочивали, по них відмірювали дорогу. Це були наче сторожові вежі. Рухаючи крильми, вони ніби злітали в небо, а в нерухомому стані були втіленням величного спокою.

Неперевершений образ наших вітряків змалював Михайло Стельмах. „Сизі від негоди, ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі, основою, хрестовиною тримаються чорної землі, а крилами жадають неба”.

Старші люди пам’ятають роботу вітряка, неповторний запах свіжого борошна і мельника, всього припорошеного, від чого він здавався якимось особливим, не таким, як усі люди. Його слово було законом, з ним ніхто не сперечався, не сварився. До вітряка з’їжджалися возами з зерном, приходили з клунками селяни з навколишніх сіл, завжди тут була черга, як казали, „завізно”, як і на ярмарку.

Точилися розмови на найрізноманітніші теми, укладалися різні угоди – від купівлі землі до одруження молодих. Де дорослі, там і дітвора, хто з батьком, хто з дідом. Слухали мудрі розмови, а потім гуртувалися і гралися. Як набридало й це, починали бешкетувати – деякі відчайдухи каталися на крилах, поки дорослі не припинали ці пустощі.

Але не тільки ностальгія привела мене до вітряка, хоч я добре пам’ятаю і Степана Івановича і Петра Степановича, бо вони були колись моїми добрими сусідами, і гарний вітер, коли весело лопотів крилами вітряк на пагорбі, був доброю новиною й для всієї нашої вулиці. Мимо вітряка у редакційних справах проїжджала не раз. Років двадцять тому душа раділа. В ту пору, десь у 1983 році,   перший секретар Срібнянського райкому компартії України В. П. Птуха дав вказівку тодішньому горобіївському парторгу П. О. Петрусенку, щоб за два місяці поремонтували млина. Закипіла робота.  Дах зробили новий, де потрібно замінили дошки всередині, крила поремонтували. Як новий став вітряк зовні, ще й  гніздо з лелеками майстри приладнали  на даху.  З новою силою  затріпотів він  в умілих руках колгоспних майстрів, ожив і, як десятиліття назад, струмком потекло у мішки борошно. Та ненадовго це було. Колгосп імені Карла Маркса став сільгосппідприємством «Зоря», потім СВК «Колос». Млин став розпайованим майном сільгоспкооперативу, практично бездоглядним. Хоч і справний був, та не діяв, борошно у селі стали молоти більш удосконаленими механізмами.

І минулого понеділка біля вітряка зупинились. Крила з відбитими дошками і  відламаними кватирками - як підбитий птах посеред кущів глоду. Прямо в дверях виріс великий кущ бузини і ми ледве пробрались всередину вітряка з проламаними дошками. Хто був у млині останнім часом ми дізнались із написів на стовпах та деталях, навіть номери мобільних телефонів позалишали. Хто хоче – подзвонити можна. Побувало багато, судячи з тої кількості порожніх пляшок з-під міцних напоїв, які валяються всюди. З відламаних дошок, напевне, розкладали вогнище біля млина. Сірники валяються і в млині, тут же і наламані сухі дошки.  Щоправда, посеред нецензурних написів хтось нашкрябав застережливий напис, щоб не розкладали  вогнища.

З гнітючим настроєм переступали через обломки бетонних плит, які забрали у свої господарства підприємливі сільські господарі, із цілого ряду металевих стовпчиків, напевне, планувалась там огорожа, залишилось три, а решту хтось викопав

Хоч млин вважається частиною майна СВК «Колос», все ж спочатку завітали до сільського голови В. І. Панченко.

-         Ми говорили з керівником сільгосппідприємства Михайлом Миколайовичем Коваленком на цю тему і млин обов’язково будемо ремонтувати, - поділилася вона планами. - Кооператив знайде для цього кошти і є будівельники, які полагодять цей млин. Але що буде потім? Те, що вкрадене - це справа сільських людей, а влаштовує там гулянки  -  сільська молодь. Якщо відремонтуємо - чи надовго?  Достукатися до сумління бездумних односельців значно важче, аніж зробити щось руками. Так що разом з ремонтом  треба  планувать і як наглядати  за цією справжньою старовинною реліквією нашого краю. Нагадаю, років чотири тому  обласна газета «Гарт» писала, що на Чернігівщині залишилось лише три млини. Серед них і горобіївський.

 В. ПЕТРЕНКО.

Прикріплення: Картинка 1 · Картинка 2
Категорія: Суспільство | Переглядів: 1060 | Додав: sribne_gazeta | Рейтинг: 2.0/1
Всього коментарів: 0



Загляньмо на годинник

-

Профіль

П`ятниця
20.04.2018
1:00 PM

<>
 

Це цікаво

Опитування

Оцініть мій сайт


Результат jgbnedfyyz Результати
Всі опитування нашого сайту Архів опитувань

Всього голосувало: 591
 

LINK партнери


Срібнянська Центральна бібліотечна система
Семеновка - наш город!
Історія Чернігівської землі
| 2018 | При використанні матеріалів сайту «Срібнянщина» посилання на http://sribne-gazeta.com.ua/ обов’язкове!