RSS
 

Праздники Украины

Наша кнопка

Офіційний сайт редакції газети Срібнянщина
Головна » 2015 » Січень » 14 » Мати-героїня в 94 роки
11:44 AM
Мати-героїня в 94 роки

 
Олександра Михайлівна Кириченко – учасниця Великої Вітчизняної війни, ветеран колгоспного виробництва, мати-героїня. 16 січня їй виповниться 94 роки. А сьогодні голова райдержадміністрації Микола Близнюк та начальник відділу у справах сім'ї, молоді та спорту Ганна Тимошенко вручили Олександрі Михайлівні посвідчення за підписом Президента України Петра Порошенка про присвоєння почесного звання “Мати-героїня” і нагрудний знак, привітали з високою державною відзнакою. До речі, у неї це вже друга подібна відзнака. У 1963 році Олександра Михайлівна була нагороджена медаллю  Материнства. “Там, на медалі - барельєф мами і дитинки”, - говорить вона про нагороду,  з любов‘ю і гордістю розповідає про своїх дітей.  А їх у неї п‘ятеро – три сини і дві доньки. А ще в бабусі Шури 13 онуків і 13 правнуків та один праправнук.
Живе Олександра Михайлівна Кириченко у старшого сина Миколи у Срібному з невісткою Ліною, внучкою Наташею та правнучкою Ясею. 

Олександра Михайлівна - росіянка. Народилась у Вологодській області. До того, як познайомилась із своїм майбутнім чоловіком Григорієм Кір‘яновичем Кириченком, працювала на залізній дорозі. Григорій служив у тих краях в армії. Не встояв перед вологодською красунею Шурочкою, одружився. Деякий час жили в Росії. Там і син Микола народився. Та Григорія тягнуло додому в рідне Артеменкове. Хіба ж є де ще кращий куточок на землі, як його мала батьківщина – Срібнянщина! Забрав дружину і сина та й у 1950 році приїхали в Артеменкове.
- Як же вас зустріла свекруха? – питаю Олександру Михайлівну.
- Не дуже привітно. Казала Гриші на що ти кацапку привіз?! І сестра її, яка поряд жила, теж з холодком до мене ставилась. Все синові своєму, який у Росії служив, наказувала: хоч ти на росіянці не одружуйся. А він одружився і зараз в Росії  живе. А люди в Артеменковому всі до мене добре ставилися, Шурою Михайлівною називали, а чоловік - Шурінькою. В Артеменковому народились наші дочки Галя і Наташа, сини Володя і Вітя.  Галя (Буряк) у Савинцях у колгоспі весь час зоотехніком працювала. Наташа (Капустянська), Заслужений журналіст України, живе і працює в Києві. Віктор з сім‘єю мешкає в Архангельську. Микола і Володя – шофери, обидва працювали в колгоспі ім. Калініна, тепер це товариство “Обрій”. Я теж 37 років трудилась у колгоспі ім. Калініна, 13 років – корів доїла, а потім телят доглядала. Пішовши на заслужений відпочинок, ще десять років працювала.
- А скільки років вам було, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна? 
- 20 років було. Боїв з німцями на території, де жила, не було. А літаки німецькі бомбили, часто і дуже бомбили. Усі чотири роки у війну я працювала на залізній дорозі, стрілочник за професією, регулювала рух потягів, супроводжувала військові ешелони. Зразу призвали на Ленінградський фронт, потім була Естонія, Польща. В Естонії потяги ішли вночі без світла. Я зустрічала їх біля семафору, сідала у паровоз і проводила до станції, або аж за семафор за станцію виводила.
- Де зустрічали День Перемоги?
- У Польщі на кордоні з Німеччиною. З території, де проходили бойові дії, я відправляла в Союз потяги з пораненими, а з Союзу ішли на фронт ешелони з продовольством та воєнною технікою. Найстрашніше, що лишилося в пам‘яті, це війна.  Боронили рідну землю від фашистів і мої два брати та батько. Один брат з фронту не повернувся, а другий брат і батько були тяжко поранені. Батько хворий додому повернувся, прожив не довго, у шістдесят першому році помер. Батько головою колгоспу працював.
- А мама ваша де трудилася?
 - На склозаводі. Вологодське скло тоді славилось на всю округу. В дитинстві я часто ходила до мами на роботу, щоб допомогти їй. Важкою була праця у батьків. Важко людям жилося. Я добре пам‘ятаю, як у колгосп селян заганяли, як у тридцять другому році голодовка в Росії була. Голодували тоді найбільше на Кубані. Важко було і після війни. В Україну приїхали, і тут дуже важким було життя. Податками обкладали за все, і за худобу, і за дерева в саду... План здачі в державу яєць, овочів давався  на кожен двір. Працювали в колгоспі від зорі до зорі, а грошей за роботу зовсім не платили аж до 1961 року. У шістдесят першому я вперше отримала за рік роботи 7 рублів. Потім стали платити все більше і більше. Стало кращим життя, колгоспи заможнішими стали. Врожаї почали зростати. А були такі часи, що нічим було худобу годувати, навіть соломи не вистачало. 
Помовчала і додала: “Не правильно зробили, що колгоспи розвалили. Зараз хоч і краще живеться та колгоспів жаль.”
За свою працю Олександра Михайлівна не раз отримувала подяки та премії. Найбільше їй запам‘яталося, як одного разу на зборах їй дали премію вугіллям. Тоді воно було в дефіциті, тож, напевне, та “премія” і найбільше запам‘яталася.
Сьогодні Олександра Михайлівна живе спогадами про минуле і турботами про родину, і хоче найбільше одного, щоб був мир на землі, щоб усі жили дружно, щоб добре було дітям, онукам і правнукам, щоб усім здоровилося. А що ще треба матері?! 
Користуючись нагодою від щирого серця вітаємо Олександру Михайлівну Кириченко з днем народження та присвоєнням їй почесного звання “Мати-героїня” і бажаємо міцного здоров‘я та бадьорого довголіття!

Г. ГУРІНЕНКО.

Категорія: Суспільство | Переглядів: 728 | Додав: sribne_gazeta | Рейтинг: 4.6/5
Всього коментарів: 0



Загляньмо на годинник

-

Профіль

Субота
19.10.2019
7:39 AM

<>
 

Це цікаво

Опитування

Оцініть мій сайт


Результат jgbnedfyyz Результати
Всі опитування нашого сайту Архів опитувань

Всього голосувало: 677
 

LINK партнери


Срібнянська Центральна бібліотечна система
Семеновка - наш город!
Історія Чернігівської землі
| 2019 | При використанні матеріалів сайту «Срібнянщина» посилання на http://sribne-gazeta.com.ua/ обов’язкове!